Певно, кожному цікаво було б дізнатися, а чому повітряна кулька летить вгору, а не падає на землю. Прочитайте цю статтю і ви зрозумієте причину цього явища! Бажаємо радості пізнання!!!!
Більшість хімічних елементів у природній формі зустрічається рідко, а для їх отримання чи відкриття необхідний певний рівень розвитку науки і техніки. Тому більша їх частина була відкрита в XIX-ХХ століттях. В кожного елемента є власна історія відкриття, але у гелію, мабуть, одна з цікавіших.
18 Серпня 1868 року під час повного сонячного затемнення в Гунтурі (Індія) французький астроном П’єр Жансен вперше досліджував зовнішню оболонку Сонця (хромосферу). Для цих досліджень Жансен використовував спеціальний оптичний прилад для спостереження спектрів випромінення – спектроскоп. До того ж, він налагодив його так, щоб за спектрами Сонця можна було спостерігати не лише під час затемнення. Наступного ж дня Жансен побачив у спектроскопі окрім звичних синьої, зеленої та блакитної спектральних ліній водню дуже яскраву жовту лінію. Спочатку Жансен та інші вчені вважали, що це лінія натрію, але пізніше з’ясувалось, що це не так і що взагалі ця лінія не належить жодному з відкритих на той момент елементів.
Оптичний прилад спектроскоп дозволяє вивчати спектри світла та застосовується для хімічного аналізу речовин. Пучок світла від спалюваної хімічної речовини проходить через систему призм спектроскопу і розкладається на спектр. Кожний хімічний елемент має свої характерні лінії поглинання на певній довжині світлової хвилі (від довжини залежить колір). Саме за цими лініями можна робити висновок про наявність певного хімічного елементу. Складну природу цих ліній пояснює квантова фізика.
20 Жовтня 1868 року незалежно від Жансена англійський астроном і засновник природничого журналу «Nature» Норман Лок’єр проводив свої дослідження сонячного спектру. Тоді він також побачив жовту лінію з довжиною хвилі 587,56 нм.
Він помилково вважав, що це якась невідома модифікація водню. В Серпні 1871 року британський фізик Уїльям Томсон (Кельвін) заявив, що ця лінія належить новому хімічному елементу. Лок’єр разом з англійським хіміком Едвардом Франкландом вирішили дати цьому елементу назву «гелій». В основу назви лягло грецьке «геліос», що означає «Сонце».
Як Жансен, так і Лок’єр після відкриття нової лінії спектру невідомої речовини написали листа до Французької Академії наук. Хоча Лок’єр написав на чотири дні раніше, листи прийшли до Академії в один день – 24 Жовтня 1868 року, з різницею в кілька годин. Наступного ж дня листи зачитали на засіданні Академії та на честь такого відкриття вирішили зробити медаль. На одній стороні були зображені портрети Жансена та Лок’єра над перехрещеними гілками лавру, а на іншій стороні був Аполлон, що їде на колісниці – давньогрецький бог Сонця, а до того ж покровитель світла, наук та мистецтв.
Вчені по різному віднеслись до відкриття гелію. Одні вважали, що при дослідженні спектрів була допущена помилка, тоді як інші самі бачили ці лінії та впевнювались у вірності відкриття. Деякі вчені були впевненні, що колись гелій знайдуть і на Землі. І от у 1881 році італійський сейсмолог і метеоролог Луїджи Пальмієрі заявив, що відкрив гелій у вулканічних газах Везувію. Він прокалював речовину, що знаходилась на краях кратеру та вивчав спектр пару, який виділявся при цьому. Але це відкриття Пальмієрі було сприйнято вченими з сумнівом, оскільки він не ясно описав свій експеримент. Через багато років у складі вулканічного газу дійсно був знайдений гелій в невеликих кількостях.
В 1895 році шотландський хімік Уїльям Рамзай побачив в газі, що утворювався при розкладенні мінералу клевеїту, чітку лінію спектру, яку раніше бачили в спектрі Сонця. Рамзай відправив для підтвердження зразок клевеїту англійському спектроскопісту Уїльяму Круксу, який підтвердив, що ця лінія дійсно відповідає гелію. І 23 Березня 1895 року Рамзай повідомив про своє відкриття Лондонську королівську спілку та Французьку Академію. Цікаво, що задовго до відкриття Рамзая американський хімік Френсіс Хіллебранд, досліджуючи гази ураніту, побачив спектральну лінію гелію. Але це здалось йому настільки неймовірним, що він відрікся від своїх висновків і цю жовту лінію «приписав» азоту. Шведські хіміки Клеве та Ленгле встановили атомну вагу гелію, отриманого з газу клевеїту. А через пару років Кайзер, Фрідлендер та Белі довели наявність гелію в атмосфері. Так остаточно було доведено, що гелій присутній як на Сонці, так і на Землі.
В 1908 році нідерландський фізик Хейке Камерлінг-Оннес отримав рідкий гелій. А в 1926 році його учень – німецький фізик Віллем Хендрік Кеезом, під тиском в 35 атм та температурі 0,71 К отримав із рідкого гелію твердий кристалічний.
Така цікава історія відкриття була у гелію. В наші часи цей газ застосовують у звичайному житті для надування повітряних кульок та дирижаблів, а також його використовують в кріогеніці для досягнення наднизьких температур.
Марія Мельник